Анастасія Богдан, „Wprost Ukraine”: Яким пам'ятаєш своє дитинство та юність?
Мирон Копчинський: Я мав звичайне життя киянина з околиць, зі спального району. Робив музику з підліткового віку. Ми з друзями робили досить агресивний рок, поп-панк. Набирали популярність з середньої школи, десь з класу 8. Потім я вступив в університет Поплавського (Київський національний університет культури і мистецтв) на факультет менеджменту шоу бізнесу. Я був налаштований розвиватися в цьому напрямку. Мріяв знати всю тему з середини.
Чому вирішив переїхати до Польщі?
В 2014 році почалася революція і війна – тяжкі часи для моєї країни. В якийсь момент до мене прийшло розуміння, що для людини, яка навчається на творчій спеціальності не так багато перспектив насправді. Тому я вирішив, що варто змінювати щось в своєму житті і перепоступив в інший університет. Переїхав до Польщі, щоб вивчати міжнародні відносини. Мабуть це було продиктовано бажанням щось в майбутньому змінити для своєї країни. Саме тому пішов на такий факультет, а не на творчу спеціальність. Але творчість і музика мене наздогнали.
Музика знову з'явилася в твоїм життю майже після 7 років перерви.
Коли почалися кризи в моєму житті я знаходив в музиці втіху, тобто повертався додому. Певні зміни в особистості спонукали до повернення до цієї діяльності. Одразу після переїзду у 2015 році я намагався тут продовжити займатися творчістю і навіть знайшов музикантів. Ми починали збиратися на репетиції, але це не переросло у щось більше. Всі ці сім років років, відколи я тут живу, я виношував в собі такий план: повернутися в Україну і там почати знову творити. Але почалася повномаштабна війна і я вирішив не відкладати і відновити творчість тут.
Як з'явилася ідея назви „MY RON”?
„MY RON” – це просто моє ім'я в англійській транслітерації, яке ми розділили на два слова. Для мене і команди це просто музичний проєкт. Це не ініціатива сольна, але і не група в повному значені цього слова. У нас немає демократії, як в музичних гуртах, та я і не тягну все на собі. Тому моя команда просто складається з мої друзів та знайомих, з якими ми разом творимо.
Чи помітив ти зміни у своєму музичному стилі та способі написання пісень?
Мій поетичний стиль не дуже змінився зі шкільних років, але мої смаки в музиці – так. Як підліток я слухав такі гурти як „Thirty seconds to Mars” та „Yellowcard”, а це є доволі жорстка альтернативна музика. З віком мій смак змінився і я почав слухати різні жанри музики і робити інші речі. Відбулася моя трансформація як особистості. Я не привязую свою музику до якогось конкретного стилю. Перш за все я роблю музичні твори, які подобаються мені. Не виключаю, що рано чи пізно це буде якась інша музика.
Як відбувається написання віршів до твоїх пісень?
Натхнення приходить ввечері, а іноді вночі. Але зазвичай це виходить так, що музика і слова пишуться одночасно. Спочатку приходить 3-5 акордів на гітарі, далі наспівую мелодію, а потім з'являються цікаві словосполучення, від яких можна відштовхуватись і привносити відповідний сенс в пісню.
Я не притримуюсь якихось правил, я сам не до кінця розумію, як це відбувається. Єдине що я знаю це те, що мені творю, коли відчуваю печаль. Я вже років 10 не писав веселої музики. В одній із пісень є фраза „колись я перестану співати сумних пісень”. Але не зараз точно.
Чи після початку війни ти писав пісні?
В мене був дуже великий бум в творчості, коли почалася війна. Саме тоді ми почали працювати над проєктом „Пілігрим”, який ми вже випустили. Для мене це свого роду терапія: коли пісня вже написана, то я відчуваю полегшення, що я частинку себе, своєї болі та переживань вилив на папір чи музику.
Як з'явилася ідея створити проєкт „Пілігрим”?
(Пілігрим – серія з трьох записів про війну в Україні, що має на меті донести західному читачу біль і мужність народу, на який напала Росія, а також передати культуру країни – ред.)
Ці три пісні, які входять до музичного проєкту „Пілігрим” висловлюють, той біль мій, який я відчував під час перших днів повномасштабного вторгнення. Я спочатку хотів випустити їх як міні-альбом, а потім подумав, а чому б не зробити з цього три кліпи і цілу трилогію. Потім подумав, що я маю багато друзів з Європи та Америки, які проживають в Польщі. Вони не так добре зорієнтовані у тому, що відбувається в Україні. Надихаючись цим фактом, я вирішив перед кожним відео вставити драматичну інформацію, щоб привернути увагу слухача та спонукати до поглиблиння знань про війну в моїй країні.
Чому саме так назвав цей проєкт?
Назва виникла в моїй голові доволі давно. Мені дуже подобається творчість Шекспіра. „Мої мрії та почуття всоте йдуть до тебе дорогою пілігрима”. Ця строка з сонета доволі в мені сидить і, коли я почав шукати назву для проєкту, то подумав, що слово „пілігрим” дуже добре описує долю моїх близьких, які були вимушені покинути свій рідний дім і відправитись в так звану подорож.
Яку історію розповідають ці три твори?
І перша пісня і „Борисфен” в певниому сенсі торкаються теми біженців. Для мене це дуже болюча тема, бо моя мама приїзджала на три місяців сюди до мене, в Польщу. Евакуювалася з України на початку війни. Я бачив її стан, як вона переживає. Вона ніби у безпеці зі мною, своїм сином, проте все одно вона дуже сильно переживала розлуку з додом, не дивлячись на те, що жила сама. Вона дивилася новини, плакала, казала, як вона хоче додому. Це мені давало ще краще розуміння як відчувають себе мільйони біженців по всій Європі. Тому це „Пілігрим”.
Яка слухачі реагують на цей проєкт?
Мені дуже подобається отримувати коментарі від повністю незнайомих людей на YouTube. Їх там не дуже багато, але був такий коментар, на який ми всі звернули увагу. Під треком „Борисфен” хлопець написав: „Я ніколи ще не писав коментарів в Ютубі, але для тебе напишу. Ця пісня торкнулася душі з перших нот, перших слів, перших рядків. Ці слова пробігають мурахами по всьому тілу, залазячи у вени, та вилазять ледь не сльозами. Дякую тобі та твоїй команді за цю красу!” Цей коментар мене вразив і він дуже сильно мене надихнув. Я не очікував, якщо чесно, такого фідбеку. Це доводить, що я не дарма займаюсь цією справою.
Які плани на майбутнє „MY RON”?
У нас дуже багато матеріалу і ми хочемо багато що робити, але ми зіткнулися з проблемами фінансовання. Ми індомузиканти і не маємо контракту з жодним з лейблів. Тому я особисто повністю все фінансую. Минулого року я витратив багато грошей на організацію, тому зараз ми хочемо зробити перерву в роботі над проєктом „Пілігрим”. Я спочатку хотів би реалізувати трохи інші цілі, але звичайно ми будемо займатися музикою і найближчий рік ми візьмемо участь у дуже масштабних проєктах.
До чого ти прагнеш?
Раніще я мріяв збирати стадіони, бути на рівні „Океану Ельзи”, але зараз я виріс і став простіше ставитися до життя. Мені просто хочеться, щоб моя музика подобалася іншим людям, просто робити те, що подобається мені. Я не слідую популярним трендам і не йду на компроміси з самим собою, тільки для того, щоб музика була більш популярною. Для мене більш цінніше збирати зал в 300 людей, але людей, які дійсно закохані в мою музику як і я сам.
Що зараз відбувається в українському шоу бізнесі?
Ми маємо великі проблеми в шоу бізнесі та музичній індустрії саме через те, що вона дуже не розвинена. В нас немає конкуренції. В Україні процвітає поп і розвивається зараз хіп хоп і реп, натомість будь яка інша музика в медійному просторі майже не існує. Дуже сумно визнавати.
Які зміни в тобі та українському народі викликала війна?
Я багато думав про це, але все ще не можу конкретно відповісти на це питання. Звичайно є певні зміни. Наприклад весь світ захоплюється тим, які ми єдині, яке ми консолідоване суспільство, але українці завжди були такі, ще під час Помаранчевої революції. Ця жилка самоорганізації завжди була у нас присутня. Просто зараз масштаб консолідації відповідає масштабу проблеми.
Як думаєш, що чекає Україну?
Боюсь, що після закінчення війни, після перемоги України, суспільство буде ще дуже довго заліковувати рани. Головною проблемою України буде пережити весь біль, який люди зараз відчувають. Людям, які виїхали за кордон буде трохи легше тому, що вони не були безпосередніми учасниками подій.
Ми, як і поляки, спостерігаємо за подіями, натомість всі ці люди які на собі все це прожили – біженці, бійці, волонтери – їм буде набагато складніше. Вже багато років тому виникло ціле поняття „втрачене покоління”. Це люди які повернулися з війни ментальними каліками, через те що вони не знали як жити в мирі.
Чи може музика допомогти українцям?
Я вважаю, що нам як творчому фронту, треба буде повертати людей до життя. Звичайно, в першу чергу цим повинні займатися спеціалісти. Дуже сильно переживаю саме за наступні роки після війни. Щоб люди не жили в цьому гніві, болі і переживанням, які дала їм війна.Щоб вони не зациклюватися на цьому. Це дуже серйозна проблема яку не можна недооцінювати
